Ковальське ремесло

Витоки ковальської справи сягають глибокої давнини. Ковальське ремесло на території України відоме з VII-VI ст. до н.е. Наші пращури били калаталами залізо в холодному стані, щоб «вичавити з нього соки», тобто видалити домішки. В кінці першого тисячоліття для зручності обробки метал почали нагрівати. Тільки ковалям було підвладно зробити залізо слухняним, саме тому ковальське ремесло вважалося у слов'ян заняттям таємничим і навіть чаклунським.

Кузня - це невелике приміщення без стелі і з земляною підлогою. Так як кузня зазвичай будувалася з дерева, то для підвищення пожежної безпеки стіни іноді штукатурили. Центральне місце в кузні займає ковальський горн. Саме в горні відбувається таїнство перетворення металу в м'який і податливий матеріал. На робочій поверхні горна горить невеличка купка палива (кам'яне, деревне вугілля або дрова) - сюди поміщаються заготовки для їх розігрівання. Для нагнітання повітря в зону горіння традиційно використовуються ковальські хутра з ручним або ножним приводом. Гарячий метал тримають щипцями або кліщами, молотом надаючи йому бажану форму. Метал залишається досить гарячим для обробки всього одну-дві хвилини, тому в ковальській справі дуже важлива вправність. Поруч з ковадлом стоїть посудина з водою чи олією рослинного походження, в якому коваль загартовує вироби.

Коваль виготовляв величезну кількість необхідних для існування людини предметів. До найбільш простих виробів відносяться: ножі, підкови, обручі і дужки для цебрів, цвяхи, серпи і коси, долота і шила, лопати і сковороди, тобто предмети, які не потребують у виготовленні спеціальних прийомів. Їх міг зробити будь-який коваль поодинці. Більш складні ковані вироби: ланцюга, вудила, мечі та інші види клинкової зброї, наконечники стріл, кольчуги, шоломи, ковані та клепані гармати - вже вимагали особливих прийомів у роботі, і здійснювалися професійними ковалями. Проте яким би досвідченим не був коваль, поруч з ним завжди були помічники, які одночасно були його учнями. Основам ремесла вчилися від 3 до 10 років, тільки після цього учень міг називатися підмайстром. Для отримання статусу майстра підмайстер повинен був попрацювати деякий час у інших ремісників і, накопичивши достатньо досвіду, викувати свій унікальний "екзаменаційний" виріб ("зробити штуку").