Вишивка

На Поділлі майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Наприклад, заможні дівчата готували собі в середньому 50-60, а іноді й понад 100 сорочок.

Нині на Вінниччині діють осередки майстрів ручної вишивки в селі Клембівці, містах Гайсині та Вінниці. Поліпшенню розвитку народної творчості на Вінниччині сприяло створення Спілки майстрів народного мистецтва (1991 р.), зокрема вишивки.

У місті Вінниці та більш як в 20 районах були проведені шестимісячні курси навчання ручній вишивці, де підготовлено більше 400 майстринь-вишивальниць. Завдання спеціаліста - дати традиційній Вінницькій вишивці нове життя, де за основу брався не лише хрестик, що став домінуючим у вишивці, а й різноманітність техніки - низь, мережка, шабак, качалочка, кафасор, вирізування та інші.

На сьогоднішній день до славної когорти вишивальниць Вінниччини можна з гордістю віднести заслуженого майстра народної творчості Галину Данилюк, Оксану Безрученко, Євдокію Чугунову, Марію Матюх, Олену Денисову (м. Вінниця), Вікторію Кубаль (с. Городківка Крижопільського району), Тетяну Приймасюк (смт Теплик), Наталю Слубську (с. Довжок Ямпільського району), Галину Храпко (с. Галайківці Мурованокуриловецького району) та інших.

Вишивка - це неабияка мистецька сила, хотілося б, щоб вона міцніла з кожним днем.

                                                                 КЛЕМБІВСЬКА ВИШИВКА

Ходить говірка, що в Клембівці дівчина народжується з ниткою-гол­кою, а хлопець — з кельмою. Щодо чоловічої лінії, то будівельників тут, справді, багато. Коли ж кажуть, що дівчата від народження вже вишивальниці — то слова ці тричі правдиві. Тут здавна вишивали сорочки, які розхо­дилися потім по всій Україні. Їх продавали також на ярмар­ках у центральній Росії, Петер­бурзі, Москві й Варшаві. Клембівчанки першими на Поділлі одержали дипломи майстрів-вишивальниць і од­ними з перших на Україні ма­ли звання заслужених май­стрів народної творчості.

Тут вроджена вимогливість до вишивки.   Ніякої канви, лічбу ведуть по ниточках самого матеріалу. Бездо­ганний лицьовий бік — ще не все. Таким має бути виріб і з вивороту.

Майстерність ту­тешніх вишивок ви­кликає захоплення, а, буває, й подив. Доказ то­му хоча б той-таки випадок у Лейпцигу. Сорочки, що там експонували Олена Царюк, Галина Козак, Ксеня Воло­шина, Параска Титаренко, вишили звичайною гладдю з домішками інших технік. Найскладнішою і коронною поді­льською технікою гаптування вважається так звана низь.

Пригадують, що якось у Клембівку напередодні війни з Франції надійшов лист із про­ханням "прислати машини, які так вишивають". До нього було додано взірець — клапоть впіз­наної усіма роботи, котра домандрувала якимось чином так далеко. Взірець був вишитий саме низзю. Довелося відпові­дати, що немає таких машин.

У Михайла Коцюбинського, шанованого не лише за літе­ратурну спадщину, але й за глибоку любов до народу і до народного мистецтва, на­родного промислу є стаття "Вироби селян з Поділля на виставі в Чикаго".

"З певних джерел дізнався я, — пише М.М.Коцюбинсь­кий, — що пані Декар'єр має експонувати на всесвітній ви­ставі в Чикаго гаптування... селянок Ямпільського повіту. Осередок виробів — с.Клембівка.

При нагоді сеї замітки з жалем мушу зазначити факт вельми некорисних умов, в яких стоїть у нас на Україні народний промисел. І не дивно, бо бідний неосвічений український селянин не може дати собі ради, а бай­дужна інтелігенція не поспішається подати руки "мен­шому братові"...

"Ніхто... не піклувався об тім (принаймні я ніде не чи­тав про се), щоб репрезен­тувати Україну на всесвітній виставі, перед цілим світом заявити, що і ми, українці, існуємо та маємо свою куль­туру. Та вже пані Декар'єр, спасибі їй, своїми експона­тами натякне в Америці про бідолашну Україну... Сумно!"

Статтю датовано 3 листо­пада 1892 року. В часи М.М.Коцюбинського в мало­земельній Клембівці, яка наполовину годувала себе ви­шиванням, воно не могло бу­ти забавою, обов'язком ли­ше наречених або хатнім за­няттям у перерві між важли­вішими справами. Вишиван­ня було щоденною працею, тому весь час спонукало до артільного єднання.

Петербурзькі, київські пани наказували споряджати кращих майстрів разом із їхніми виробами на виставки. Скупі архівні дані свідчать, що в кінці дев'ят­надцятого століття на поділь­ській губернській виставці сільських творців (рік, на жаль,   невідомий)   брала участь клембівчанка Афтенія Калетник.

1906 року в Києві на російській виставці народних візерунків і ткацтва побували вишивальниця Фросина Бурдейна і ткаля Фросина Боднар. Через три роки на другу південноросійську виставку, організовану Головним управлінням землеупорядкування і землеробства, їздила Олександра Гарбузар. У 1913 році до столиці знову поїхали Фросина Боднар та її дочка Катерина і демон­стрували свою роботу.

Ідея створення першої клембівської артілі належала селянам Петру Головатому, Омеляну Єренієву та Степа­нові Крижанівському. Вони звернулися у повіт, а потім — губернське земельне управ­ління з проханням відкрити артіль. Знайшли й назву їй — "Ук­раїнка". Та дозвіл не надійшов.

Нарешті 27 квітня 1914 року артіль було засновано. Назвали її "Наша польза". Але проіснувала вона недов­го. Проте ім'я "Українка" по­вернулося в село. Біля її ко­лиски стояв шанувальник на­родного мистецтва, талано­витий художник-самоук Вік­тор Полінецький.

1925 рік — час народження артілі "Жіно­ча праця" і В.Р.Полінецький — її голова.

На початку тридцятих ар­тіль швидко розвивається. Виникають двадцять п'ять невеликих філій. Зона діяль­ності "Жіночої праці" охоп­лювала більшу частину об­ласті. Самостійні артілі було засновано в селах Городківці Крижопільського, Вапнярці Томашпільського, Борівці Чернівецького, Митках Барського районів.

З часом артіль почала ви­водити своїх майстрів на республіканські та всесоюзні художні конкурси, виставки, і без нагород вони не повер­талися. Особливо був па­м'ятний 1963 рік, коли де­сять кращих майстрів уряд Української РСР відзначив дипломами першого ступеня і грошовими преміями. Па­расці Березовській та Марії Коржук  було  присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості.

В історії села й артілі є три роки, коли не було зроб­лено жодного стібка. Це час фашистської окупації. Він був страшний не лише твор­чим мовчанням. Мародерст­во і голод майже вигубили зібрання коштовних вишивок, яке роками берегли люди.

З 1960 року артіль було перетворено на фабрику ху­дожніх виробів "Жіноча пра­ця". На той час вона вже ма­ла свої сталі традиції і вели­кий колектив, двісті двадцять членів якого були відзначені різними   нагородами   за майстерність.

Вінницька вишивка (най­яскравішим проявом якої є клембівська) — то одна з до­чок української національної вишивки. В неї багато не менш вродливих сестер — полтавська, київська, чер­нігівська, карпатська. Усі во­ни рідні між собою, хоч одна на одну й не схожі.

Як і скрізь на Україні, По­ділля любить класичне спо­лучення — червоне з чорним. Але є тут і свої кольори. Най­перший — золотаво-житній. Ним здавна вишивали те, що мали одягати на будень. Ко­ли не було такого в крамни­ці, брали молодиці прості нитки, пересипали кристала­ми хромпіку і запікали в хлібі. Одламуй шкоринку — і маєш добрий міток.

На тому, що шили про свято, царюють веселі, яск­раві кольори: жовтий, виш­невий, зелений, червоно-винний, морквяний. Чомусь лише — і не може пояснити того ніхто — вишивальниці обминали синій колір.

З часом зняли "заборону" і з синього та блакитного кольорів. У рушникових орна­ментах почала прозирати синь. Волошковий колір на­віть увійшов до вишивки низ­зю. Втім синього додають щонайменше — краплиночку. В сорочках тони стриманіші. Лише на святковому одязі пломеніють червоні та інші, як кажуть, відкриті кольори.

Тепер про те, що саме ви­шивають. На давніх візерун­ках часто бачимо кумедного чоловічка з квітковою голо­вою і чобітками в різні боки. Він живе на рушниках, ска­тертинах, серветках, портьє­рах (на сорочках інші візе­рунки). Поруч із ним подибуємо  дівчаток-квіточок, безліч химерних рослин, птахів. Усі вони сти­лізовані, дещо геометризовані, розцвічені соко­витістю кольорів і несуть на собі відбиток певної умовності.

Єдине, що передається точно, — то настрій — весе­лість, оптимізм закладені в подільських орнаментах.

У вишивках, особливо на рушниках, є ще одна деталь — написи, слова народної муд­рості, біблійні рядки.

Клембівські   орнаменти сорочок дуже складні, геометричні. В них перетинаю­ться, чіпляються один за один ромби, квадрати, зірки. Поле зашите галузками. За­галом орнамент дуже струн­кий, чіткий. Деякі сорочки вишивають виключно низзю, інші — цілим комплексом різ­них технік. Буває, в одному візерунку їх до десяти.

Подільські узори — то не­займаний край. звідки багато можуть взяти і творці де­коративних тканин, і модель­єри, і майстри. В обласному осередку Спілки нині з цим успішно впорується худож­ник Олена Денисова. Відтво­рені нею зразки традиційно­го вишивання краю, окрім практичного застосування, претендують на публічну експозицію. Збирання автен­тичних зразків традиційного вишивання та їх аналіз на всій території області здій­снює професійний історик, глибокий знавець цього виду народного мистецтва Ольга Каришина.

Трохи про техніку вишив­ки. Українські майстри знають близько ста технічних прийо­мів. Багато які з них пошире­ні й на Поділлі.

Низь — найхарактерніша техніка подільської вишивки. Гаптування робиться зіспо­ду, знизу, звідси її назва — низь. Йде паралельно основі полотна. Якщо, скажімо, ма­люнок виконують чорною ни­ткою, то з одного боку вийде білий контур, з другого — чорний. Готовий виріб вигля­дає як коротко підстрижений оксамит. Бере вона і зовніш­нім ефектом, і елегантністю.

Гладь. У сорочкових візе­рунках вона лягає частими, але невеличкими плямочка­ми. Як правило, її компону­ють "ялинкою", що створює гру світла та тіні. На жіночих сорочках це напрочуд гарно.

На клембівських рушниках побачите і качалочкову гладь. Це — різноколірні опуклі видо­вжені прямокутнички. Вона прижилася на дитячому одязі.

До кожного складного гео­метричного візерунка на со­рочках входить кілька так званих "прозорих" технік, які надають йому ажурності, лег­кості. Без них клембівська ви­шивка багато втратила б. До "прозорих" швів належать, зокрема, шабак, зерновий вивід, солов'їні вічка.

Шабак — різновид кольорових мере­жок, де увесь узор складається з окремих стовпчиків і проміжків між ними. Це — незмінна прикраса чоловічих сорочок.

Часто за кістяк конструкції править так званий зерновий вивід, а до нього вже приєд­нуються інші елементи орнаменту — гладь, вирізування.

Техніка зернового виво­ду дуже оригінальна: без ви­тягання ниток на тканині утво­рюється прозора ажурна ви­шивка. Цього досягають тим, що на одному й тому ж місці кладуть два однакових стягу­ючих стібки. На тканині вини­кає сітка з маленьких віконе­чок. Зерновий вивід вишива­ють білими нитками або ти­ми ж, що й увесь візерунок.

Солов'їні вічка — правда мила назва? — це дрібненькі квадратики з дірочкою посе­редині. Всі стібки почина­ються з одної точки — з цен­тра квадратика. Нитки розтя­гують дірочки — виходить щось схоже на пташине вічко. В цій техніці оздоблю­ють жіночі сорочки.

Зберігаючи і розвиваючи традиційні народні мотиви, клембівські   вишивальниці створили чимало візерунків, збагачених новими темами і змістом. Узяти хоча б сороч­ку "Осінь" Лесі Милимко. На тонкому, мов павутинка, маркізеті золотаво-жовтою ниткою виведено орнамент, від якого так і віє осінню — щасливою, багатою — коли все зібра­ли, весілля справля­ють, бочки під вино сушать...

У Лейп­цигу після того,   як авторитетна комісія присудила Зо­лоту медаль клембівській со­рочці під назвою "Чорнобривці", один із відвідувачів ярмарку, став побиватися, що чарівна старовина скоро загине, вмре із тією мало­письменною селянкою, котра створила малюнок. Але як же здивувався він, коли дізнав­ся, що виконала його молода сільська художниця — Галина Лялька. Вона й сьогодні ство­рює свої візерунки, дбайливо збираючи і творчо осмислю­ючи заховані десь на дні скрині давні, призабуті ви­шивки. На недавній імпрезі в Українському домі "Мистецтво одного села" Клембівка знову здивувала столицю прекрасним рушником.

Навесні 1969 року, коли скресала крига на Русаві — окрасі Клембівки — народи­лася інша відома сорочка — "Сіяниця" майстра народної творчості Палажки Коржук. З-під її рук вийшло чимало інших робіт і серед них — чу­дова жіноча блуза: білим по білому, з ажурною сіткою на рукавах нижче вишивки. За­хоплення викликають роботи Ксені Горобець.

Закінчити б нашу розповідь про столицю вінницької вишивки на мажорній ноті, але мусимо бути справедливі. Клембівка, як і решта осеред­ків народного мистецтва, переживає не кращі часи.

Луїза Білозерова

Ігор Каришин